Полісся - особлива історико-етнографічна область України, частина
колишньої прабатьківщини слов’ян, давня етноконтактна зона. Як і
Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов’янської та
праукраїнської культури, що є постійними об’єктами вивчення
дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще -
багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля.
Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових
досліджень

Полісся - особлива історико-етнографічна область України, частина колишньої прабатьківщини слов’ян, давня етноконтактна зона. Як і Карпати, воно зберегло найдавніші релікти праслов’янської та праукраїнської культури, що є постійними об’єктами вивчення дослідників-археологів, істориків, фольклористів, етнографів. А ще - багатостраждальна земля, яку спіткала ядерна катастрофа Чорнобиля. Можливо, саме останній фактор спричинився до активізації наукових досліджень поліської народної культури, яка зазнала у ХХ столітті нищівного удару. Історико-етнографічний регіон Полісся приваблює увагу науковців та дослідників-аматорів - особливостями традиційно-побутової матеріальної і духовної культури, мови його населення. Виразно специфічними є і сучасні етнокультурні процеси цієї території.

Історія назви Полісся

Уперше назва Полісся зафіксована у літописі за Іпатіївським списком. У джерелах XIV-XVI ст. ця назва найчастіше функціонувала у вигляді спільнокореневих топонімів Подлесьє, Полясє, Полєсє. Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип’ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали центром поліської області ще дослідники XVI-XIX ст. М. Стрийковський, Г. де Боплан, В.М. Татіщев та ін., про що переконливо свідчать залишені ними картографічні матеріали. Усталення у науковій літературі назви Полісся супроводжується подальшою конкретизацією за назвами етнічних зон - білоруське Полісся, українське Полісся, російське Полісся, литовське Полісся, польське (люблінське) Полісся. Такий поділ почасти відображав і певну етнолінгвістичну неоднорідність регіону.

Населення Полісся

Відомо, що, населення Полісся складають представники різних етносів. Зокрема, його етнографічну особливість репрезентувала у минулому традиційна культура сільського населення, тоді як міста на території регіону були загалом поліетнічними. Посилення зв’язків села з містом у ході історичного розвитку відповідно позначилося і на культурі та побуті сільського населення, особливо в останні десятиріччя ХІХ і поч. ХХ ст.

Згідно з археологічними даними, Полісся ще до V-VI ст. н.е. було зоною взаємодії слов’янської і балтійської культур, орієнтовна межа між якими проходила по лінії Ясельда - Прип’ять - Горинь (за рядом лінгвістичних даних такий поділ зберігся аж до ХІХ - ХХ ст.). У цьому немає нічого дивного, адже Полісся з давніх-давен було зоною творення праслов’янської культури, територією міжетнічних контактів слов’ян із балтами. У час формування й розвитку східнослов’яських ранньофеодальних об’єднань цей край був контактною зоною дреговичів, волинян, радимичів, деревлян, частково полян, сіверян, а також західнобалтських союзів ятвягів, одне з племен якого, за свідченням давніх польських джерел, мало слов’янізовану назву polexiani (”полексяни”). У XII-XIII століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським (пізніше - Галицько-Волинським).

Етимологія назви Полісся

Мовознавці стверджують, що східнослов’янська етимологія назви Полісся закорінена у семантиці лісу (лісиста місцевість, лісок). Вона має балтський аналог (Pala, Pelesa, Pelysa), що в литовській і латиській мовах має значення болотистий лісок. Це може свідчити про спільний балто-слов’янський корінь назви Полісся, а отже - про паралелі між східнослов’янським етнонімом поліщуки (уперше зафіксований в документах XVII ст.) і давнім екзоетнонімом polexiani.

Поділ Полісся

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне -залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживаємо також назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип’ятським, східне - Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся по обох берегах Дніпра. В етнографічній літературі дуже часто під Східним Поліссям мають на увазі східну частину правобережного Полісся, приблизно на схід від р. Ясельда, далі - Прип’яті, до впадання у неї Горині і вниз по цій ріці. Землі, що лежать на захід від вказаного кордону аж до р. Західний Буг, складають Західне Полісся.

До 20-их рр. ХХ ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинське, Київське, Чернігівське, Брянсько-Жиздринське, Мінське, Могилівське, Гродненське. За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. А от сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський - на південь від Луцька - Здолбунів - Житомир - Фастів -Васильків - Переяслав-Хмельницький - Прилуки - по річці Сейм.