Буковина - історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина - Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина - обл. Сучава та Ботошани Румунії). Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території. Перші сліди людини на Буковині

Буковина - історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина - Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина - обл. Сучава та Ботошани Румунії). Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території. Перші сліди людини на Буковині датуються епохою палеоліту (стоянки Бабин, Біла, Мліїв). В період неоліту тут розселялися племена трипільської культури (4-3 тис.рр. до н.е.) (стоянки Дорошівці, Хлівище, Шитинці, Серет та ін.) У письмових джерелах землі Буковини вперше загадані грецьким істориком Геродотом (5 ст.до н.е.), який вказував, що в цей час тут розселялися племена гетів. Згодом тут поселилися племена бастарнів, карпів, даків. У 1-3 ст. частина буковинських земель перебувала у складі римської провінції Дакії. Споконвічними жителями Буковини були слов’янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (2 ст. до н.е. - 2 ст. н.е.) та черняхівської (2-7 ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини. У 4-7 ст. вони входили до складу першого державного утворення слов’ян на українських землях - Антського племінного союзу. У I тис. через Буковину переселялися кочові народи: готи, гуни, авари, угри та ін., а з II пол. тисячоліття тут розселилися слов’янські племена тиверців і білих хорватів. Впродовж 10-11 ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в 12 - I пол. 14 ст. - Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинської держави. В цей час центрами цих земель були міста Василів, Городок, Сучава, Онут та ін. Після монголо-татарської навали зв’язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що привело до утворення тут на початку 14 ст. окремої Шипинської землі, яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х роках 14 ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовик призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини.

Етнографічна мапа Буковини 1910 року (1090×1448, 342,64 KB)

Етнографічна мапа Буковини 1910 року (1090×1448, 342,64 KB)

У 60-х роках 14 ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 р. Впродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. В цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем. У 15 ст. Молдова вела запеклу боротьбу проти турецької агресії, очолювану князем Стефаном Великим (1457-1504 рр.). Однак після його смерті, у 1514 р., Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії і зобов’язувалась платити щорічну данину султанові. Наприкінці 16 ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Тоді ж розпочалася активна румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 р. столиці князівства з Сучави до Ясс. У 1490 -1492 землі Буковини та Галичини були охоплені повстанням під керівництвом Мухи. На протязі 16-17 ст. загони українських козаків часто вели воєнні дії на території Молдови проти турецько-татарських нападників. У 1570-х роках походи сюди очолював Іван Підкова.

В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького 1648-1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). У 1650 Б.Хмельницький очолив похід у Молдову, який завершився укладенням союзу з господарем В. Лупулом. Впродовж 16-18 ст. постійними були культурні зв’язки Буковини з іншими українськими землями. Молдовські господарі були фундаторами багатьох церков в Україні (Успенська та П’ятницька церкви у Львові та ін.). Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст. У 17-18 ст. на буковинських землях розвивався опришківський та гайдамацький рухи, спрямовані на національне визволення українського народу.

В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 р. Буковина була захоплена австрійськими військами. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. - Австро-Угорщини) вона знаходилася до 1918 р. Протягом 1786-1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії. Під час революційних подій 1848-1849 рр. населення Буковини брало участь у ряді селянських повстань, які очолював Лук’ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 р. в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 р. т-ва “Руська Бесіда” у Чернівцях. Після визнання у 1862 Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Урядовою було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 р. 3 80-х років 19 ст. на Буковині розпочинається справжнє українське відродження, яке очолюють представники народовського напрямку в суспільному русі - С.Смаль-Стоцький, О.Попович, Є.Лігуляк, М.Василько. У 1885 р. почала виходити перша українська газета “Буковина”. В цей час українці активно боролися за культурно-національну автономію та поділ краю на українську та румунську частини. З 1875 р. у Чернівцях діяв університет з німецькою мовою викладання. Впродовж тривалого часу у ньому працював видатний український діяч проф. С.Смаль-Стоцький. На Буковині жили і творили видатні українські письменники Юрій Федькович і Ольга Кобилянська, які описували тяжке становище українського селянства. У зв’язку з несприятливими умовами масовою стала еміграція населення, головним чином до США та Канади. У 1891-1910 з Буковини виїхало близько 50 тис. чол. В роки першої світової війни буковинські землі зазнали значних руйнувань від воєнних дій і до липня-серпня 1917 р. були окуповані російськими військами. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Буковина була включена до її складу. Влада перейшла до утвореного 25.10.1918 Українського Крайового Комітету, який організував 3.11.1918 велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української держави. 6.11.1918 було встановлено українську владу на землях Буковини, населених переважно українцями. Президентом краю було проголошено О.Лоповича. Однак вже 12.11.1918 румунські війська окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Тут 28.11.1918 було сфабриковане рішення т. зв. Генерального Конгресу Буковини, що складався виключно з румунів, про об’єднання Буковини з Румунією.

Згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. — і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Буковини (1918-1940 рр.) були скасовані всі автономні права Буковини, її перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 рр. і 1937-1940 рр. тут існував надзвичайний стан. Румунізація краю досягла апогею. Було заборонено вживання української мови, закрито учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів та прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква. Інтереси українського населення Буковини захищала Українська Національна Партія (1927-1938 рр.) на чолі з В.Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. За умов важкого національного, соціального та економічного гноблення на Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний так і нелегальний (діяльність УВО - ОУН).

В результаті таємних домовленостей між СРСР та Німеччиною і ультиматуму СРСР до Румунії румунські власті 28.6.1940 залишили Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згдно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2.8.1940 було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР. Після встановлення радянської влади відразу ж розпочалися масові репресії проти національно свідомої частини українського населення. З перших днів радянсько-німецької війни у червні 1941 р. на Буковині була встановлена місцева українська влада, яка відразу ж була ліквідована румунським окупаційним режимом. Румуни утворили концентраційні табори, провели масові судові процеси проти українських діячів, відновили насильницьку румунізацію краю. Для боротьби з румунськими окупантами вже з кінця 1943 р. у гірських районах Буковини почали формуватися повстанські загони. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10.2.1947, затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28.6.1940.

Після відновлення радянської влади на Буковині знову розпочалися масові репресії проти місцевого населення, було проведено колективізацію сільського господарства, яка в основному завершилась у 1949, відбулися і певні позитивні зрушення у економічному та культурному розвитку регіону.