Галичина́ — історична назва українських етнічних земель (інколи як
уточнення вживають назву “Східна Галичина”), розташованих на північ від
Карпатських гір, в басейні верхнього і середнього Дністра, Західного
Бугу (верхня течія), верхнього Сяну.

Галичина́ — історична назва українських етнічних земель (інколи як уточнення вживають назву “Східна Галичина”), розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну.

Це територія Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини, яка “належить” до Волині) областей України, а також деяких повітів Підкарпатського воєводства Польщі. Сучасна Галичина займає 8,2% площі України, тут проживає 10,4% її населення.

Історія

Землі Галичини були зоною розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини. Споконвічними жителями Галичини були слов’янські племена. У 2-й половині IX століття це були племена білих хорватів, дулібів (бужан, волинян) та тиверців.

Внаслідок походу князя Володимира Великого галицькі землі у 981 р. були включені до складу Київської держави. Після її розпаду тут утворилось Галицьке князівство, а згодом Галицько-Волинська держава.

В середині XIV століття Галичина стала об’єктом суперечки між Польщею, Угорщиною та Литвою. У 1349 р. тут встановив свою владу польський король Казимир III Великий, який включив галицькі землі до Польського королівства як окреме “Королівство Русі”. У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване давнє українське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. було утворене Белзьке воєводство.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490-1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман П.Сагайдачний, Й.Борецький, Є.Плетенецький, 3.Копистенський, К.Сакович, П.Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський та львівський православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська - у 1700 р., а Львівське братство аж у 1708 р.

В роки Хмельниччини (1648-1657) гетьман Б.Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), підчас яких двічі облягав Львів. Багато мешканців регіону приєдналися тоді до козацьких військ.

Друга половина XVII століття - перша половина XVIII століття століть - це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетською сваволею, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом - Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію - “Королівство Галичини і Лодомерії” (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Cхідна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 1786-1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбургів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом’якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким “Клерикального товариства”, діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення “Руської трійці” (1837) та видання альманаху “Русалка Дністровая”. Революційні події 1848-1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини(Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно вибувалося українсько-польське протистояння.

Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство “Просвіта” (1868), “Літературне товариство ім. Т.Шевченка” (1873), кооперативні організації, спортивні товариства “Січ”, “Сокіл” тощо.

Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М.Грушевський.

В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на землях Галичини та Буковини було створено Західноукраїнську Народну Республіку, яка 3 січня 1919 року ухвалила закон про злуку з Українською Народною Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р. Проте вже в липні 1919 р. територію Галичини окуповали польські війська. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, чого, однак, ніколи не було здійснено. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

Період 1919-1939 рр. характеризується активною полонізацією краю, важким соціально-економічним становищем населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. В цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій (”Просвіта”, “Рідна школа”,”Сільський господар” тощо).

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі “пакту Молотова-Ріббентропа” радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. т. зв. “Народні Збори Західної України” ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР - Львівську, Станіславівську (з 1962 р. - Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об’єднана зі Львівською).

Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної Губернії як окремий дистрикт.

В воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр. радянський уряд віддав західну частину регіону (Лемківщину, Надсяння) Польщі.

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено насильницьку колективізацію сільського господарства. На т. зв. Львівському церковному соборі 1946 р. було силоміць ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року).

Відповіддю на це став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до середини 1950-х рр.).

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху.