М. Фартух «Москалі руйнують Київ. 1169». Ілюстрація з підручника «Історія України для дітей».
Зруйнування Києва — 8-12 березня 1169року — військо Володимирo-Суздальського князя Андрія Боголюбськогозахопило та зруйнувало Київ — столицю Давньої України-Руси.
Передісторія
Кінець XI — початок XII ст. характеризується, як період занепаду цілістності Київської Русі та постійних міжусобних конфліктів між князями за Київський престол. Ще Великий Київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п'ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель.
Найбільшими з князівств були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.
Саме тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки отримував титул «Великий князь Київський», але й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався, якщо не політичним, то незаперечним культурним і релігійним центром усієї Великої Русі. Навіть із зменшенням свого впливу Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Русі-Україні.
Після смерті Юрія Довгорукогомісцеві бояри 1157 року запросили на великокнязівський стіл до Києва представника чернігівських Ольговичів — Ізяслава Давидовича. Проте його князювання виявилось нетривалим. 1161 року — під стінами Білгорода в бою з Ростиславом Мстиславичем у Великий князь загинув. Після смерті Ізяслава Давидовича великокнязівський стіл посів його переможець Ростислав Мстиславич, котрий перед тим 32 роки княжив у Смоленську та був засновником смоленської династії князів. Великому князю вдається організувати декілька успішних походів проти кочівників. Так само великою є заслуга князя у втихомиренні на певний час міжкнязівських усобиць. Ростиславу Мстиславичу вдалося відновити престиж великокняжої влади й поширити свій вплив на значну частину руських земель. Не менш важливим є й те, що досягти йому цього вдалося практично не вдаючись до сили зброї. В історію Давньоруської держави він увійшов як один з найбільш миролюбних її володарів.
Проте, після його смерті — 14 березня 1167 р., княжі міжусобиці знову відновлюються. На Київський престол, за своїм становищем родинного старшинства, могли претендувати Володимир Мстиславич, Святослав Всеволодич та Андрій Боголюбський. Однак, київські бояри запросили на князівство Мстислава Ізяславича (Мстислав II), князя Волинської землі. Йому належала слава переможця половецьких ханів, він активно допомагав своєму дядькові Ростиславу втримати за собою Київ і був по суті його співправителем. А тому, заручившись підтримкою Ярослава Галицького та мобілізувавши невелику дружину, Мстислав Ізяславичу легко оволодів містом.
Чи не найбільшим досягненням Мстислава Ізяславича навеликокнязівському столі стає успішна боротьба з половцями. У 1168 р. київський князь очолює антиполовецьку виправу, в якій бере участь аж тринадцять удільних князів. Мстислав II він зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських та інших князів, розгромив половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку в серце Мстиславу».
Одночасно, на східних землях Київської Русі сформувався антикиївськмй союз володимиро-суздальських князів з половцями. Саме в цей час на Заліській землі надирає силу формування нового етносу зі своїм окремим політичним та суспільним ладом. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський(прізвище від місцевості Боголюбово). За твердженням В. Ключевського — «справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням».
Після вокняжіння Мстислава проти нього на сході складається сильний союз Ростиславичів і Ольговичів, на чолі з Андрієм Боголюбським. Проти Київського князя наприкінці 1168 р. готові були виступити 12 князів удільних, а також їхні союзники: половці.
1169 року Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ «на славу його північного суперника», як описав цю подію Михайло Грушевський. Взяти місто штурмом не вдалося, але й сили Мстислава були малими, адже напередодні Київський князь відіслав дружину на допомогу своєму синові до Новгорода. Тепер же за порадою дружини, що була в Києві, великий князь вирвався з міста і пішов на Волинь збирати допомогу.
Нищення Києва
Після тривалої облоги 8 березня 1169 р. захисники міста здалися. За давньої традицією та за неписаними правилами Київської Русі кияни вважали, що новий князь прийшов правити столицею, тому вирішили покластися на милість переможців.
«Милість» виявилася такою, що Київ два дні піддавався небаченому доти спустошенню, в результаті якого не було зроблено винятку ні для кого: ані для жінок, ані для дітей. Як пише літопис пише літопис: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, сил оміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..» Було розграбовано майно та спалено житлові квартали, значну кількість церков та монастирів. Вивезли з Києва не тільки приватну власність, а й ікони, ризи та дзвони… Була викрадена з Києва й Свята ікона Божої Матері, яка згодом буде названа «Володимирською іконою Пресвятої Богородиці» та стане найбільшою святинею Російської Імперії. Вперше за багатовікову історію так нещадно було розгромлено «матір городам руським». Такого руйнування Київ ще не зазнавав навіть від половців.
Київський погром свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Київською Руссю. 1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок.[1]
Після цього Андрій Боголюбський посадив на Київський престол свого молодшого брата — переяславського князя Гліба Юрійовича.
Подальший наступ на Русь
Про те, що А. Боголюдський творив нову державу на сході, а не претендував на Київський престол світчить те, що він не залишився правити в Києві після його завоювання. Російський історик Ключевський називав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Це підтверджують і літописи: Галицько-волинського князя Романа Мстиславича вони називають «самодержцем усієї Русі», у той час як, Андрія Боголюбського — «самовладцем усієї Суздальської землі».
1170 року Боголюбський направив свої війська, під керівництвом свого сина Романа, на другий форпост Русі — Новгород. Формальною причиною була суперечка за «двинське мито», яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю. 22 лютого 1170 р. об'єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та інш. оточила місто. Проте, Великий Новгород вистояв. Тоді, Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду проти Новгорода, і через пів року новгородці попросили миру і князя на престол.
Тим часом Мстислав, зібравши війська на початку 1170 р. пішов на Київ. Гліб Юрійович, не маючи сил боронитися та підтримки місцевого населення, відійшов до Переяслава та послав до половців по допомогу, а його суперник увійшов до міста. Проте й перебування Мстислава в Києві виявилося коротким. В черговий раз полишивши великокнязівський стіл та прямуючи на Волинь за новими військами, Мстислав захворів і помер. Його справу продовжили двоюрідні брати — князі Ростиславичі.
Намагаючись остаточно підпорядкувати собі Київ Ю. Боголюбський послав на Київ величезне на той час військо (50 тис.). В ніч на 19 грудня 1173 року під Вишгородом це військо було дощенту розгромлене русинами-українцями під командуванням Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича, який після перемоги став великим київським князем.[2] У 1174 р. внаслідок внутрішніх усобиць змовники на чолі з боярином Петром Кучкою вбили в Суздалі Андрія і на престол зійшов син останнього — Всеволод «Велике Гніздо». Всеволод зкерував свої зусилля на внутрішніх справах та не втручався у справи Київської Русі.
Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного.
Наслідки руйнування Києва
Після страшного погрому 1169 року Київ значно втратив своє значення як столиці Давньоруської Держави. Хоча боротьба за Київ тривала між князами аж до татарського погрому 1240 року.
Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5 — по 3 рази, 8 — по два рази. Щодo тяглости панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки, 7 — по 2 роки і 36 — однорічних".[3] Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився майже без земель.
Одночасно, зі сходу насувалась нова загроза - татари. Після княжої наради у Києві, галицький князь і зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич, переконав князів Київської і Чернігівської землі виступити разом проти монголів — «татар». Юрій Всеволодович, великий князь Суздальський в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який проте "запізнився" приєднатися до основних груп. А більшість князів Київської Русі зі своїм військом загинули під час битви на Калці.
Після цього, як спадкоємниця Київської Руси на повний голос заявляє про себе Галицько-Волинська Держава. І на переломі 1239—1240 рр. Київ опинився під владою Данила Галицького. Однак не змів відновитися навідь через сімдесят років. Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року».[4]
Якийсь час київським князем був Михайло Всеволодович Чернігівський, пізніше забитий татарами за публічну непокору. Натомість Ярослав Всеволодович, князь далекої від Києва Володимиро-Суздальщини, був одним з перших з руських князів, хто дістав ханського «ярлика», визнавши тим самим татарську зверхність. 1243 року він отримав з ханської ласки ярлик на Київське велике княжіння, але до Києва не поїхав і посадив там намісника-боярина. Справами далекої для нього Київщини він зовсім не переймався, і з цієї причини 1246 року дістав собі іншого, зручнішого ярлика, цим разом на велике княжіння Володимирське. Того ж року він раптово помер (вірогідно, був отруєний в Орді). Ханський ярлик на Володимирське велике княжіння надалі залишався в його роді.
Тим часом, й після приходу монголо-татар, на північному сході продожвувала формуватися та міцніти нова держава. Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше ніж боротьбою. На противагу русько-українським князям, московські правителі одразу без застережень визнали владу хана і нав'язали приятельські і навіть кровні зв'язки з татарами. Сам великий князь Михаїл Тверской одружився з татаркою, а за ним це зробили всі інші московські князі. Російський філософ Г. Федотов зазначав:
«Є один край середньовічної Русі, де вплив татарства відчувається сильніше, — спочатку майже крапка на карті, потім пляма, що розпливається і за два століття покриває всю східну Русь. Це — Москва -»збирачка" землі російської. Зобов'язана своїм вивищенням передовсім татарофільській і зрадницькій політиці своїх перших князів, Москва завдяки їй забезпечує мир і безпеку своєї території, приваблюючи цим робоче населення і переманює до себе митрополитів. У самій московській землі запроваджуються татарські порядки в управлінні, суді, зборі данини."[5]
Таким чином, могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між князями південно-західної Русі (України) з суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер.
