1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполи-тої дедалі більше дратувало постійне втручання у польсь-кі справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її ко-ханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шанта-жем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, роз-ташовані на польських землях. Для православних Речі Пос-политої настали тривожні часи. Ба-гато з них були переко-нані, що конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не на-пала першою. У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під прово-дом Максима За-лізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізня-кові люди підбурювали селян до пов-стання. У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе раб-ство... і помститися за муки, зневагу і небачені гнобле-ння, яких ми зазнали від наших панів».
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і манд-рівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстан-цями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На по-чатку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань -- добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта -- сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли мі-сто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули ти-сячі чоловіків, жінок і дітей. Яків Швачка господарював ближче до російського кордону, в околицях Василькова та Білої Церкви. Він прославився між ватажками особливою жорстокістю. Го-ловним пристанищем його був Фастів, туди до нього приво-дили зловлених ляхів, там їх судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих біля 700 душ. На-прикінці червня в руках повстанців були Київське, Брац-лавське, а також частина Подільського і Волинського воє-водств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх при-єднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім не-сподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допо-могу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запро-сив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ва-тажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Російських підданих було відіслано на суд в Київ, польських - віддано польському начальству, що спричиняло лютий суд на місці, вбиваючи багато людей на смерть, або засуджуючи на різні люті муки. Росіяни вида-ли Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдама-ків було заслано до Сибіру. На-ступних кілька років поль-ський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити пом-сту над українськими селянами, тисячі яких він заморду-вав у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польсь-ких феодалів.