«Спорт — поза політикою!» — улюблений вислів ідеологів спорту. Але вже перші Олімпійські ігри сучасності, що відбулися в Афінах 1896 року, були приурочені до дати найвищою мірою політичної — річниці звільнення Греції від османських колонізаторів-іновірців. Далі — більше. Олімпійські ігри 1936 року використовував у своїх політичних цілях Гітлер.
Олімпійські ігри сварили окремих спортсменів і цілі нації, ставали приводом для зведення політичних рахунків. Недарма колишній президент США Рональд Рейган назвав спорт війною в мирний час, а інший президент, Джон Кеннеді, вважав синонімом престижу нації, крім польоту на Місяць, лише золоту олімпійську медаль.
Заради цього позолоченого кружка спортсмени та їхні тренери були ладні на все. На що тільки не наважується атлет заради спотворення справжнього співвідношення сил, аби нескаламучений образ непередбачуваного дійства перетворився на цікавий сюжетик із заздалегідь відомою розв’язкою. Жінки п’ють витяжки з чоловічої сперми або віддаються перед стартом штатним запліднювачам. Чоловіки під керівництвом
несумлінних лікарів, які явно порушують клятву Гіппократа, консервують власну кров, піддаючи її різним допінговим впливам. Ви гадаєте, це спортсмен такий-то переміг на біговій доріжці? Ні, це фармацевтична фірма святкує свою чергову перемогу А найбільш захоплюючі перегони сховані за ширмою спортивного дійства: одні винаходять допінги, інші намагаються їх виявити. І ці перегони не мають кінця. Вже зараз до групи допінгів зараховано понад п’ять тисяч препаратів. І щороку цей список росте так само, як зростають витрати на роботу антидопінгової служби.
Допінг — це «винахід» західних, «цивілізованих» країн. І першою країною, котра стала систематично застосовувати допінг, були США — на Олімпійських іграх у Мельбурні. Тоді, за визнанням чемпіона Олімпійських ігор О.Брайєна, штовхача ядра, всі американські метальники приймали анаболіки-стероїди. Згодом про це писав й інший чемпіон Ігор — Х.Коннолі, метальник молота. Однак тоді допінг-контроль не проводився. Масштабне застосування стероїдів у команді США серед метальників — це не ініціатива атлетів, а чітко розроблена система керівників команди і лікарів. Тим часом, як свідчить професор спортивної медицини Аркадій Воробйов, також чемпіон Олімпійських ігор, жоден із радянських спортсменів не застосовував допінг (у СРСР вони в той час не вироблялися). Однак тоді радянські спортсмени здобули перемогу — завдяки передовій методиці підготовки до змагань.
Не без активної участі попереднього глави МОК Х.А.Самаранча сучасні Олімпійські ігри перетворилися не на свято братерства спортсменів і народів, а на комерційні бізнес-шоу, де спортсменам відводиться роль гладіаторів, які потішають багатих ледарів. Ціна перемоги на Іграх вже оцінюється десятками і сотнями тисяч доларів. Заради цих грошей видатні спортсмени йдуть на вживання допінгу і щонайскладніших комбінованих препаратів, які підвищують фізичну працездатність. На Іграх іде масовий підкуп суддів, лікарів, а також виконуються різноманітні маніпуляції, розраховані на те, аби приховати застосування допінгу. Чим більша фінансова підтримка спортсмена, тим легше він проходить допінг-контроль. За свідченням американського спринтера Кліффа Валлі, 1983 р. на першості світу з легкої атлетики в Гельсінкі 38 чоловік мали позитивні проби на допінг, із них 17 американців, усі — видатні спортсмени. І якби результати допінг-контролю оприлюднили, був би скандал світового масштабу. Організатори змагань і керівники команд воліли цей факт приховати.
На думку вже згадуваного професора А.Воробйова, така ситуація простежується майже в усіх міжнародних федераціях із різних видів спорту. Але, на жаль, абсолютна більшість проб виявляються негативними: методи допінг-контролю недосконалі.
До 80—90 рр. частіше застосовувалися анаболіки — синтетичні стероїди, у тому числі чоловічий статевий гормон — тестостерон. Останніми роками різко зріс прийом гормонів гіпофізу, гормонів росту та їхніх синтетичних замінників. А їх дуже важко виявити. Відповідно до загальної стратегії комерціалізації спорту, лікарі
спортивних команд зі своїми колегами-фармакологами дедалі частіше почали вдаватися до препаратів, що стимулюють агресивність, підвищують опірність організму до навантажень, знімаючи захисні фізіологічні механізми, які організм включає на випадок небезпечного виснаження функцій.
За даними німецького журналу Der Spiegel, до 1977 р. близько 1000 (!) велосипедистів-професіоналів померли від уживання допінгу. Головними препаратами такого роду є Egypo і Recormon — еритропоетини, що стимулюють вироблення еритроцитів — переносників кисню до працюючих м’язів. Найчастіше його стали застосовувати стаєри — марафонці та лижники. На зимовій Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті використовувалися удосконалені модифікації цих препаратів, які ще не потрапили в списки заборонених.
До яких сумних наслідків веде вживання допінг-препаратів, переконливо показав чеський професор Л.Шмідт. У 218 із 780 померлих спортсменів причиною смерті була злоякісна пухлина. Всі ці спортсмени приймали стероїди.
І ще про один жахливий «винахід» — використання вагітності як допінгу. Спортсменок «запліднюють» (інакше це й назвати не можна) за 1,5—2 місяці до змагань. Відомо, що в період вагітності кількість крові збільшується на 40%. Незадовго до змагань вагітність штучно переривається, і спортсменка показує високий результат. Чи потрібні тут коментарі?
За деякими даними, лише в США 1994 року понад три мільйони чоловік використовували допінг. З’явилися «фірми», що спеціалізуються на поставках заборонених препаратів. Для досягнення вершин у спорті, світових рекордів і найвищих чемпіонських титулів розроблено для кожного виду спорту системи раннього добору, формування і тренінгу дітей ніжного віку. Вже з 5—6 років починається «підгодівля» різними фармакологічними препаратами. Таким чином «виводяться» людські екземпляри, призначені для спорту.
Через сто років після прийняття хартії, що проголосила чесні і рівноправні змагання основним принципом Олімпіад, застосовувати заборонені препарати не соромно. Соромно впійматися. Анонімне опитування атлетів, проведене напередодні століття ігор I Олімпіади, виявило несподівану готовність до самопожертви в ім’я... самого себе. На запитання: чи погодилися б ви вжити недозволений стимулятор, що гарантує перемогу, із 198 опитаних 195 відповіли «звичайно». Ще жорсткіше прозвучало друге запитання: чи прийняли б ви препарат, що дозволив би перемагати всіх суперників п’ять років поспіль, але потім убив би вас? І половина відповіла «так».
Спорт найвищих досягнень повсюдно дає найбільший відсоток інвалідів та імпотентів віком 25—35 років, немилосердно руйнує сім’ї, просякнув корупцією навіть серед вищих чинів — членів МОК, які беруть хабарі.
Сьогодні великий спорт — це дуже великі гроші: харчування, спорядження, обладнання, спортивна форма, медичне забезпечення коштують недешево. Все це може бути тільки у багатих. Отже, більшості молодих людей великий спорт не по кишені, а на Олімпійських іграх можуть виступати лише заможні спортсмени або ті, кого підтримують багаті спонсори, у тому числі держави. А якщо таких спонсорів немає або
держава бідна? Політична амбітність влади, на якій грають спортивні функціонери, призводить до того, що доводиться відривати гроші від хворих і пенсіонерів. І, звісно ж, від масового спорту, який справді служить зміцненню здоров’я народу.
На пострадянському просторі існує ще одна проблема: на відміну від країн, які обожнюють своїх олімпійських чемпіонів, лише кожен дев’ятий чемпіон зберігає або підвищує свій соціальний статус, залишивши спортивну арену. Решта перетворюються на рекетирів або животіють на злиденні пенсії. Легенда радянської спортивної гімнастики Поліна Астахова, яка завоювала 9 (!) олімпійських нагород, живе (?) на пенсію 140 гривень. Близько 1500 радянських спортсменів, у тому числі чемпіони світу й Олімпійських ігор, загинули протягом останніх 10 років у кримінальних розбірках.
Скупа інформація про українських спортсменів, які використовують допінг, пробиваючись час від часу на шпальти преси і стаючи надбанням громадськості, свідчить про те, що український олімпійський спорт дотримується узвичаєної стратегії досягнення чемпіонських титулів. А де ж брати допінгові препарати? Офіційної інформації про нові розроблені речовини, які ще не потрапили до списку заборонених, як і офіційних каналів їх постачання, немає. І інформація, і самі препарати добуваються найчастіше незаконними шляхами. Але не кожен лікар, котрий дав клятву Гіппократа, може роздобути і наважитися ввести спортсменові невідому речовину. А без допінгу ніяк не показати результату світового рівня. Адже рекорди давно перевищили межі людських можливостей. І ось, уже після Олімпіади в Атланті, з вуст вищих спортивних функціонерів уперше прозвучало, що спортивна медицина країни відстає від закордонних досягнень. Звісно ж, малися на увазі досвід застосування і наявність в арсеналі лікарів стимулюючих препаратів. Трохи згодом, уже після Сіднея, робиться дивовижний висновок: в Україні взагалі немає спортивної медицини — немає системи підготовки й удосконалення спортивних лікарів, немає наукових досліджень, немає спеціалізованих медичних закладів, де спортсменові могли б надати кваліфіковану допомогу, тощо.
Все це груба брехня. Або вияв войовничої безграмотності. І невідомо — що гірше. Єдина країна у світі, де було створено спеціалізовану службу спортивної медицини, — СРСР. Після його розпаду в незалежній Україні функціонують 42 спеціалізовані заклади, в яких працюють понад 500 спортивних лікарів. У тому числі Український центр спортивної медицини, де спортсмен може отримати необхідну консультацію, у тому числі і з участю професорів.
Щоправда, стан цих установ, на жаль, такий самий, як і всієї нашої охорони здоров’я: застаріле обладнання, брак ліків та витратного інвентарю тощо. Але свої функції вони виконують: проводять диспансерний нагляд, медичне забезпечення спортивно-масових заходів, лікування спортсменів тощо. Однак Держкомспорт України не влаштовує «чужа» медицина, хочеться мати свою, якою можна керувати, не турбуючись про архаїчний, на їхній погляд, лікарський принцип «Не
нашкодь!». І мільйони гривень вкладаються у створення власної — «держкомспортівської» медицини. Дійшло навіть до підготовки «спортивних лікарів» (повірте, лапки цілком виправдані!) у стінах Національного університету фізичного виховання та спорту України. І незрозуміло — чого тут більше: відчайдушного авантюризму чи юридичної та медичної безграмотності. Адже 15 молодих людей, які закінчили перший курс під керівництвом наставників із ветеринарної академії, ніколи не одержать диплома лікаря! Це очевидно кожному, хто хоч трохи обізнаний з основами медичної освіти.
Отже, підіб’ємо підсумок: сучасний олімпійський спорт (як і великий спорт узагалі) стає небезпечним соціальним явищем: він калічить тіла і душі всіх, хто торкається його. Якщо тенденції його розвитку не зміняться, якщо життя і здоров’я спортсменів будуть, як і раніше, предметом комерції, спорт у тому вигляді, в якому він сьогодні існує, увійде (і вже входить) у суворе протиріччя з морально-етичними нормами цивілізованого суспільства. І цю проблему необхідно вирішувати вже зараз. Варіант перший: чистота Олімпійських ігор несумісна з торгашеством, в Іграх мають брати участь лише аматори, як це і було раніше. Варіант другий: спортсмени, як і раніше, накачують себе допінгом, вигадують екстремальні види спорту, ризикують своїм життям і здоров’ям для потіхи любителів гострих відчуттів, але це їхня особиста справа, держава — тим більше її скарбниця — тут ні при чому. І особливо це стосується України: їй є в що вкладати свої убогі фінанси. Масовий спорт для цього набагато кращий. І шляхетніший.
|
