Богдан Ступка народився в селі Кулікове Львівської області в Україні. Хлопчиськом Богдан бачив кров, убитих, повішених. А після війни бродив з друзями, які розбирали міни і гранати, і знав, як відриваються руки.
Батько Богдана Ступки співав в хорі в оперному театрі, старший мамин брат був солістом, тітка — головним концертмейстером. Богдан з семи років крутився за кулісами, бачив і чув всіх видатних співаків, Козловський і Лемешев гладили хлопчика по головці.
У самого ж Ступки слуху не виявилось, правда, коли служив в армії, в оркестрі штабу Прикарпатського військового округу, стукав на барабані, ну а потім в ансамблі «пенсії і п’янки» займався конферансом.
У театр Богдан Ступка прийшов, можливо, із-за страху перед реальним, жорстоким життям: знав смерть з дитинства. Театр зображає життя, тобто там не по-справжньому гинуть, вмирають, і так далі. Там в це все грають, грають в життя. Театр – продовження життя, ти підносишся трохи над реальністю, але тільки в художній формі. Театр – не втеча з життя, просто людина знайшла іншу її форму: життя – це життя, театр – це театр.
Богдан Ступка закінчив студію при театрі ім. М. Заньковецкої і Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенко-Карого.
Вже багато років Богдан Ступка – художній керівник Українського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франко. Але характер керівника може проявитися тільки на сцені, через роль, через мистецтво, по-іншому поки у нього не виходить. І спектаклі сам Ступка не ставить, запрошує режисерів. І грає не так вже багато, хоча йому, як артистові, відразу ж кожен режисер пропонує: «Для вас є роль». А ось, наприклад, в «Наталці-Полтавці» один артист зіграв так, що Богдан Ступка йому навіть сказав: «Мені так не зробити, грай ти».
Син Богдан Ступка – Остап - артист в театрі у батька. І всі говорять, що артист хороший. Він якось Богдану Сильвестровичу сказав жартома: «Тато, поміняй прізвище, чи не дуже - дві Ступки в одному театрі!». Остап грає з батьком в спектаклі «Тевье-Тевель». Цікаво, що коли Григорій Горін прийшов після спектаклю в гримерку до Ступки, у нього щелепа відпала: «Ви на сцені - єврей, а виявляється - ні. Звідки ви всі про цей народ знаєте?» «Хто хоче, той знає», - посміхнувся артист.
Великий артист завжди грає для людей, не для себе. «Я розраховую на публіку, тому що для себе можна сісти в туалеті – і грай собі, скільки хочеш», - вважає актор.
Найпершою, і дійсно зірковою в кіно, стала робота Богдана Ступки в прославленій картині Юрія Ільєнко «Білий птах з чорною відмітиною».
У фільмі живопишеться звільнення румунської частини України в 1939 році Червоною армією. Ступка зіграв бендеровця, одного з братів Дзвонарів, що родом з Буковини, причому, як виявилося такого привабливого, що всі ніби з розуму посходили. Орест Дзвонар подався під час війни в загін українських націоналістів, забравши з собою і дочку священика Дану, бажану для всіх трьох братів. І у результаті всіх перипетій наклав на себе руки.
Акторові взагалі частіше звичайного доручали негативні ролі в кіно. Особливо вражаючим вийшов відомий Тимофій Лисенко в багатосерійному телефільмі «Микола Вавілов» (1990). У політичній стрічці Ігоря Гостева «Сірі вовки» (1993) він був ні ким іншим, як Семиприватним, а в драмі Режіса Варнье «Схід – Захід» полковником з органів, що лагодить перешкоди «возвращенцам», що наївно повірили своїй батьківщині.
Та все ж, на превеликий жаль, багатогранний талант актора довгий час не був в належній мірі потребований. Більшість картин, в яких Богдан Ступка знявся за тридцятирічний період (70-і, 80-і, 90-і роки), не стали помітними творами на екрані. Багато з них, що називається, взагалі і не пригадати, навіть прочитавши назву і дізнавшись ім’я зіграного героя. А якщо і залишився в пам’яті який-небудь відважний «вестерн по-советськи» типу «Забудьте слово смерть» (1979), то все одно насилу уявляєш собі, що за персонаж Острової, якого зобразив в цьому фільмі з гонитвою і перестрілками зовні фактурний український актор. Справжній успіх до Богдана Ступки прийшов лише в новому столітті.
21 століття для актора почалося з роботи в історичній драмі українського режисера Миколи Засева «Чорна рада», що розповідає про боротьбу за гетьманську владу на Україні в XVII столітті. Правда, цей фільм залишився широким глядачем непоміченим.
Історичну тему Ступка продовжив в достатньо спірному фільмі Юрія Ільєнко «Молитва за гетьмана Мазепу». Як і картина 30-річної давності новий фільм Ільенко теж неабияк політизується. Мазепа, якого зіграв Ступка. Коли про нього говорять, зазвичай згадують «Полтаву» Пушкіна, де Мазепа - зрадник. А в поемі ж Рилєва «Войнаровський», яку майже ніхто не читав, Мазепа – позитивний персонаж, борець з царським самодержавством. Ось і у фільмі Мазепа - освічена, цікава людина, ведучий в той непростий час тонку політичну гру між Росією, Швецією і Польщею..
Справжній успіх до актора прийшов в 2004 році. У той час Богдан Ступка знімався в двох фільмах одночасно і три місяці мотався між Севастополем і Псковом: тиждень там, три дні тут, потім, навпаки, три дні там, тиждень тут. Це як дві душі, і обидві болять. Вибрати, яка з них ближче, для актора було складно. Але, звичайно, такого подвійного успіху ніхто не чекав - так буває дуже рідко.
Не сумнівався актор ні в режисерах - він бачив попередні фільми Павла Чухрая і Дмитра Месхієва і саме тому погодився працювати з ними, ні в операторах Клебанове і Мачильському, ну і в чудових артистах теж, партнерами були Хабенський і Петренко. Цими фільмами були «Свої» Дмитра Месхієва і «Водій для Вєри» Павла Чухрая. Вони були просто одержимі, готувалися до кожної сцени, все продумували, по кілька разів репетирували, якщо щось не виходило, починали знову. Звичайно, для бувалого артиста Ступки це не було нове, але він не чекав від молодих акторів такої серйозності і такого бажання допомогти партнерові.