Петро Олександрович Рум’янцев (4 січня 1725 — 8 грудня 1796) народився в селі Строєнцах (нині Молдова), де мати чекала чоловіка генерал-аншефа Олександра Рум’янцева, котрий поїхав до Туреччини за дорученням Петра I. Саме на честь царя й названо майбутнього фельдмаршала.
Коли він разом із батьком жив в Україні, його вчителем був Тимофій Михайлович Сенютович. 1740 року Рум’янцев потрапив за кордон, у Берлін. Там він не стільки опановував науки, скільки вів розгульне життя. Та раптом, після батькової смерті, геть змінився. У бою це був уже не тільки відважний, а й розсудливий воїн, а в мирному житті — обачний чоловік, котрий на дозвіллі любив читати серйозні книги. Перше генеральське звання перший великий у історії Російської імперії полководець здобув, коли на мав ще й тридцяти літ.
Майже всі виграні Рум’янцевим найбільші битви — при Гросс-Егерсдорфі, Кунерсдорфі, Кольбергу та під час російсько-турецької війни 1768—1774 років — поповнили підручники відкриттями у військовому мистецтві. А Кючук-Кайнарджійський мирний договір перетворив Росію на чорноморську державу.
Мирний трактат із турками Рум’янцев підписав 15 липня 1774 року. Через два тижні Санкт-Петербург салютував переможцям 101 пострілом із стін Адміралтейства і Петропавловської фортеці. Наступного ранку шеренга екіпажів на чолі з каретою імператриці урочисто під’їхала до церкви Різдва Богородиці на Невському проспекті. Сенатський статс-секретар проголосив реляцію графа про нову перемогу. І одразу ж у супроводі вершників кінної гвардії помчав до Анічкового мосту, на Сінну і Сенатську площі, на Петербурзьку сторону — щоб сповістити радісну звістку всій столиці.
Справжньої слави Рум’янцев зажив під час семирічної війни. Він командував кавалерією в битві під Гросс-Егерсдорфом і здобув перемогу. Брав участь у кампанії 1758 року, воював під Кунерсдорфом, змусив Кольберг здатися. Своїми успіхами спричинив заздрощі у фельдмаршала А. Б. Бутурліна. У Петра III Рум’янцев мав особливу повагу. Коли вступила на престол імператриця Катерина II, вирішив, що кар’єра закінчилася, й подав у відставку. Катерина утримала його на службі, і 1764 року, після звільнення з посади гетьмана Розумовського, призначила генерал-губернатором Малоросії.
У 1765 році Рум’янцев прибув в Україну і, об’їхавши край, запропонував малоруській колегії провести "генеральний опис”. Так з’явився знаменитий Рум’янцевський опис, з якого бере початок українська статистика.
У описі фіксували розташування поселень, особливості місцевості, перераховували громадські будівлі, двори і хати, вказували кількість жителів — здорових і хворих, чим займаються, позначали родючість і прибутковість землі, називали, які вирощують культури, чим харчуються і таке інше. Реєстрували станову належність населення, перераховували чиновників (зокрема, повітових та сотенних), наводили відомості про поліцейські служби, пожежну безпеку поселень, нагляд за жебраками і хворими тощо. Опис, який згодом назвали Рум’янцевським, складався з кількох тисяч рукописних фоліантів. У нього ввійшли оригінали документів на право володіння маєтками, вилучені у власників, іноді — плани володінь, креслення будов і таке інше. Документи Рум’янцевського опису з часом осіли в архівах та бібліотеках України і Росії. Частина їх загубилася і загинула в часи Другої світової війни. До сьогодні збереглося майже 1000 томів, і тільки частина з них опублікована в XIX сторіччі. Документи опису мають велику наукову цінність для вивчення історії України XVIII століття.
На початку російсько-турецької війни 1768—1774 років Рум’янцева призначають командувачем Другої армії, яка перебувала на півдні Росії, а незабаром він став керувати всім російським військом. Починає активні дії проти турок у 1770-му і здобуває блискучі перемоги, найяскравіша серед них — у битві на річці Качулі. Тоді росіяни застосували нову тактику бою — рух кількома каре з фронту та флангів противника. Ця тактика дала змогу з 17 тисячами війська розгромити вщент 150-тисячну турецьку армію, втративши тільки 900 солдатів (у цій битві загинули 20 тисяч турків).
Під час знаменитої подорожі Катерини II до Тавриди, яка пролягала через Київ, Канів і новоросійські губернії, Рум’янцев зустрів царицю на кордоні. "На обличчі цього знаменитого воїна,— пише очевидець, французький посланник граф Сегюр,— відбивалися головні риси його характеру, суміш скромності та гордого благородства, якими завжди прикрашається справжня гідність”. У цей час відбувається украй болюче для київського намісника суперництво з Потьомкіним, який проводив сумнозвісне для українського духовенства "скорочення штатів”, що насправді означало закриття українських монастирів і "відбирання” монастирських земель "у казну”. Рум’янцеву вдалося відстояти чимало київських святинь і, попри потьомкінську інтригу, добре підготувати місто до більш ніж трьохмісячного перебування імператриці з численною свитою.
Мемуаристи писали про нього, що "вирослий в Малоросії” граф "був такий прив’язаний до своєї батьківщини, що, зустрівши земляка, прагнув приголубити його всіма силами. І так прославився своєю любов’ю до Малоросії, що кожен уродженець її, приїхавши до Петербурга, мав графа Рум’янцева за найліпшого покровителя. Іноді, почувши малоруську вимову, від якої сам не зміг відучитися, радів немов дитина”.
Помер Рум’янцев 8 грудня 1796-го в своєму маєтку Ташані під Києвом і був похований у Києво-Печерській лаврі. Після смерті графа знайшли в його кабінеті серед паперів пакет з написом: "Стосується особисто мене”. Думали, що це заповіт, та, коли відкрили, знайшли два листи: один був від імператриці, яка пропонувала йому сан гетьмана, другий містив скромну відмову Рум’янцева і прохання замінити званням генерал-губернатора.