Коли Нахімов, що був начальником порту, адміралом, командиром великих ескадр, виходив на Графську пристань у Севастополі, там відбувалися цікаві сцени, одну з яких із слів очевидця, князя Путятіна, передає лейтенант П.П. Белавенець. Вранці Нахімов приходить на пристань. Там, знявши шапки, вже чекають адмірала люди похилого віку, відставні матроси, жінки і діти - всі мешканці Південної бухти з севастопольської матроської слобідки. Побачивши свого улюбленця, цей гурт миттю, не із острахом, але з якнайглибшим шануванням оточує його, і, перебиваючи один одного, всі разом поводяться до нього з проханнями... «Стривайте, стривайте, - говорить адмірал, - всім разом можна тільки «ура» кричати, а не прохання висловлювати. Я нічого не розумію. Старий, надінь шапку і говори, що тобі треба». Старий матрос, на дерев'яній нозі і з милицями в руці, привів з собою двох маленьких дівчаток, своїх онучок, і прошамкав, що він з маленькими самотній, хатина його продірявилася, а полагодити нікому. Нахімов звертається до ад'ютанта: «...Надіслати до Позднякова двох теслярів, хай вони йому допомагають». Старий, якого Нахімов раптом назвав на прізвище, питає: «А ви, наш милостивець, хіба мене пам'ятаєте?» - «Як не пам'ятати кращого маляра і танцюриста на кораблі «Три святителі»... «А тобі що треба?» - звертається Нахімов до старої. Виявляється, вона, вдова майстра з робочого екіпажа, голодує. «Дати їй п'ять рублів!» - «Грошей немає, Павло Степанович!» - відповідає ад'ютант, що завідував грошима, білизною і всім господарством Нахімова. «Як грошей немає? Чому немає?» - «Так всі вже прожито і роздано!» - «Ну, дайте поки з своїх». Але у ад'ютанта теж немає таких грошей. П'ять рублів, та ще у провінції, були на той час дуже крупною сумою. Тоді Нахімов звертається до мічманів і офіцерів, що підійшли до оточуючого його натовпу: «Пани, дайте мені хто-небудь у позику п'ять рублів!» І стара одержує асигновану їй суму. Нахімов брав у борг в рахунок своєї платні за майбутній місяць і роздавав направо і наліво. Цією його рисою іноді і зловживали. Але, на переконання Нахімова, будь-який матрос вже через своє звання мав право на його гаманець. Для Нахімова не підлягало сумніву, що класове чванство офіцерів - згубна справа для служби, і він це відкрито висловлював: «Пора нам перестати рахувати себе поміщиками, а матросів кріпосними людьми!» І знову і знову він повторює свою улюблену думку: «Матрос є головний двигун на військовому кораблі, а ми тільки пружини, які на нього діють. Матрос управляє вітрилами, він же наводить зброю на ворога; матрос кинеться на абордаж, якщо знадобиться. Все зробить матрос, якщо ми, начальники, не будемо егоїстичні, якщо не дивитимемося на службу як на засіб для задоволення свого честолюбства, а на підлеглих - як на ступені для власного піднесення.» Нахімов просто відмовлявся зрозуміти, що у морського офіцера може бути ще який-небудь інтерес, окрім служби. Він казав, що необхідно, щоб матроси і офіцери постійно були зайняті, що неробство на судні не допускається, що якщо на кораблі роботи йдуть добре, то потрібно придумувати нові... Офіцери теж повинні бути постійно зайняті. Є вільний час - хай займаються з матросами навчанням грамоті або пишуть за них листи на батьківщину. Ухтомській, що починав службу під керівництвом Нахімова, передає ще: «Весь ваш час і всі ваші засоби повинні належати службі, - ораторствував Павло Степанович. - Наприклад, навіщо мічману платня? Хіба тільки на те, щоб краще фарбувати і обробити увірену йому шлюпку або при вдалій шлюпочній гонці дати веслярям по чарці горілки, - інакше офіцер від неробства або п'янствуватиме, або стане картярем, або розпусничатиме, а якщо ви і від натури ледачі, сибарити, то краще виходьте у відставку». Витрачаючи всю свою адміральську платню не на себе, а на корабель і на матросів, Нахімов щиро не розумів, чому би і мічману не робити того ж.
