Король гунів Аттіла завоював значну частину південної Європи і став найбільш небезпечним ворогом римлян V сторіччя. Аттіла заслужив у своїх супротивників прізвиська "дикуна" і "божого лиха". Більшість істориків вважають його жорстоким варваром, але він був прекрасним тактиком і увів нові прийоми кінної війни й організації тилу.

Про дитинство і юність Аттіли мало що відомо, якщо не зважати на відомості про те, що він народився близько 406 р. у родині правителя азіатського племені гунів. Після смерті свого дядька Руги (або Руаса) 434 р. він успадкував царство разом із братом Бледом. Спільне правління не було рідкістю у ті часи, причому один цар керував цивільним життям країни, а інший був головнокомандуючим. Аттілі дісталося військо, що протягом кількох поколінь воювало із сусідами, особливо - зі Східною Римською імперією. Руга воював з римлянами настільки успішно, що вони навіть платили йому данину, аби зберегти мир. Аттіла з братом мало надавали значення усіляким угодам і зовсім не цінували мир. Успадкувавши владу, вони відразу ж рушили в похід проти римлян. Протягом наступних десяти років гуни захопили територію, сучасних Угорщини, Греції, Іспанії і частини Італії.

Награбовані скарби Аттіла відсилав на батьківщину, а полонених змушував служити у своєму війську, і в той же час він часто спалював міста і нищив мирних жителів. Війна приносила багато скарбів, але, схоже, збагачення не було єдиною метою завойовників. Аттіла та його воїни отримували задоволення від самого процесу війни, військове життя притягувало їх більше, аніж осіле життя і мирна праця. Військова організація Аттіли була заснована на племінному ладі гунів. Кожне плем'я нараховувало близько п'ятдесяти тис. осіб і виставляло військо чисельністю десять тисяч чоловік (тумен). Військо будувалося за десятковим принципом. Первинний підрозділ складався з 10 вершників, десятки поєднувалися в сотні, сотні - у тисячі, з десяти таких тисяч складався тумен. Командир десяти тисяч вершників називався "ханом", і вище нього був лише цар. Гуни-вершники були озброєні луками з стрілами. Гунські коні, приземкуваті, кошлаті, довгогриві, були дуже витривалі, рідко хворіли, пристосовувалися до різних температур. До того ж ці розумні тварини корилися словесним наказам і рухам колін наїзників, так що руки вершника залишалися вільними, і він міг стріляти з лука. У ближньому бою коні гунів топтали копитами або кусали ворожих піхотинців. Кожен вершник мав лук завдовжки приблизно півтора метра і міг точно уражати ціль на відстані 100 метрів. А при загальному наступі гунські лучники могли навіть подвоїти цю відстань, обсипаючи супротивника градом стріл. У них були також криві мечі і бойові сокири для ближнього бою. На озброєнні окремих вершників знаходилося ласо, за допомогою якого можна було виводити з ладу ворожих воїнів, полегшуючи наступ своїм товаришам, оскільки в рядах супротивника утворювалися проломи. І нарешті, у гунів були бойові колісниці з резервними лучниками.

Воїни-гуни носили сорочки з товстої шкіри, ретельно змазаної салом, що робило їхній одяг досить гнучким і водонепроникним. Їхні голови захищали від мечів і стріл шоломи зі сталі і шкіри, а шиї - сталеві кільця. На ногах були шкіряні чоботи, призначені насамперед для верхової їзди, тому що гуни звикли воювати в сідлі і набагато рідше рухалися пішки. Аттіла і його воїни по-різному прикрашали зброю, одяг, коней виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, це залежало від рангу воїна, але лише в такому ступені, щоб це не заважало пересуватися: для гунів, які любили нападати раптово, дуже важливою була мобільність.

Переміщуючись, воїни вели за собою нав'ючених коней, які везли майно, стріли, воду, їжу. На відміну від римлян, у гунів не було обозів, усе необхідне вони возили із собою, що робило військо мобільним і незалежним від тилу. Чисельність гунських племен була обмеженою, а кожна військова кампанія вимагала не менше ста тисяч чоловік, тому Аттіла застосовував тактику, що уберігала людей. Покладаючись на мобільність свого війська і раптовість нападів, він рідко відразу входив у прямий бій із супротивником, але, як правило, намагався використовувати особливості місцевості, потай наблизитися до ворожого війська, поки його люди не опиняться на відстані пострілу з лука. Тоді один ряд його воїнів стріляв "навісом", на зразок сучасних мінометів, змушуючи супротивника піднімати щити, а другий ряд у цей час стріляв прямо по ворожих солдатах. Коли гуни бачили, що ворог поніс великі втрати, вони наближалися, щоб покінчити з тими, хто залишилися у живих. Аттіла і його брат, застосовуючи наступальну тактику, успішно боролися зі Східною Римською імперією протягом десяти років, до смерті Бледи 445 р. (за іншими відомостями, його стратив сам Аттіла). Після цього гуни пішли прямо на Рим. Спалюючи усе на своєму шляху й убиваючи усіх, хто ставав на їхньому шляху, гуни дійшли до того місця, де сьогодні знаходиться французьке місто Труа, після чого їхнє просування зупинила об'єднана армія римлян і вестготів. Це відбулося 451 р.

Замість того, щоб застосовувати тактику швидких рейдів і набігів, Аттіла вступив у великий бій, що став одним із найкривавіших у стародавній історії. За деякими даними, втрати досягли тоді двохсот тисяч чоловік. Хоча гуни змушені були відступити, Аттіла не повернув свою армію назад. Він дав своєму війську відпочити, перегрупував сили і вторгся в Італію. Пройшовши Мілан і Падую, гуни вийшли до Риму. Аттіла і його воїни несли смерть і руйнування, але разом з тим їхній похід сприяв створенню одного з найкрасивіших міст світу. Ті, хто уцілів у північній Італії після навали гунів, перебралися на острови і лагуни на Адріатиці, де пізніше виникло місто Венеція. Перед стінами Риму з Аттілою зустрівся для переговорів папа Лев I. Поява цієї священної особи настільки вплинула на гуна, що він погодився відмовитися від штурму. Але незабаром до Аттили дійшла інформація про те, що римляни викликали з-за кордону свої легіони для битви з гунами. Аттіла з військом, захопивши скарби, повернув назад. Вірний своїм звичкам, Аттіла збирався знову вторгнутися в Італію 453 р., але у віці 47 років раптово помер від носової кровотечі.

Сини Аттіли намагалися зберегти міць армії гунів, але не змогли подолати племінну ворожнечу. Через двадцять років після смерті Аттіли гуни втратили бойову міць. Зараз уже важко визначити, які удосконалення у військовій справі вніс Аттіла порівняно з попередниками. Але усі визнають його блискучу військову майстерність, так само як і його неприборканий бойовий дух. Аттіла постійно боровся з переважаючими силами супротивника, але, як правило, вигравав бої з мінімальними втратами. Хоча Аттіла не був схильний до милосердя і не чекав його від інших, не давав пощади ні воїнам, ні мирним жителям, він усе-таки вмів створювати союзи з колишніми ворогами проти римлян.

Аттіла був найбільшим полководцем свого століття. Саме прізвисько "божого лиха" уселяло в його ворогів страх і повагу. І сьогодні, через півтора тисячоліття, його ім'я залишається синонімом агресивності і войовничого духу.

 

http://ostriv.in.ua/