Південними сусідами праслов’ян у X-VII ст. до н.е. були войовничі кіммерійці-найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”, трохи пізніше- клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.

Південними сусідами праслов’ян у X-VII ст. до н.е. були войовничі кіммерійці-найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в "Одіссеї" та "Іліаді", трохи пізніше- клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.
Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру). Інші вважають, що кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової "зрубної" культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були "сплавом" нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської "сабатинівської" культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами.
Пояснення назви "кіммерійці" можна знайти в мовах народів Кавказу і Закавказзя. В осетинів- нащадків скіфів, у грузинів і вірмен збереглися слова "гумері", "гмірі", "гмір", що означають "велетень", "ідол", "герой", "богатир", "велет", "могутній". Ассирійське "гімміраї" також означає "велетень". Не виключено, що народи Закавказзя, котрі потерпали від войовничих кіммерійців, і дали їм їхню назву.
Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовимисталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів- на праслов’янські племена, спустошуючи їхні землі. Але навряд чи ці походи були такими масовими, як передньоазійські, адже здобич, яку можна було тут узяти, не дорівнювала малоазійським скарбам, та й праслов’яни мужньо І вдало оборонялись, зачинивши південний кордон своїх земель фортецями і створивши свої бойові загони за кіммерійським же зразком. Проте вплив кіммерійської культури, головно в предметах озброєння і кінській упряжі, поширився не лише на сусідні з ними племена, а й значно далі на територію Східної та Центральної Європи і Кавказу.
Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України- це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. "Збройний" напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії.
На початку VII ст. до н.е. в українських степах з’явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Кіммерійці вирішили покинути свою землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом. Не знайшовши підтримки більшості народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу ріки Тірас (Дністер). Втікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом) відійшли через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселились у південному Причорномор’ї (в ассирійських джерелах- країна Гаммір), не припиняючи своїх військових походів. Не виключено, що між кіммерійцями, які прийшли на Закавказзя і в Передню Азію, було і праслов’янське населення. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що ,може свідчити назва м. Кіммерій в Італії. Ті Кіммерійці, котрі залишились в українських степах, загубились серед нових пришельців-скіфів.
Пам’ять при кіммерійців- загадковий народ давньоукраїнської історії- збереглася. Греки-переселенці, котрі з’явились в українському Надчорноморї в VI ст. до н.е. тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць "кіммерійськими": Боспор Кіммерійський (Керченська протока), "кіммерійські" переправи, "кіммерійські" стіни, місто і гора Кіммерік.