Пряшівщина — зх. частина укр. Закарпаття, що входить до складу
Словаччини, найдалі на зах. висунена частина укр. етнічної території на
півд. схилах Карпат.Назва Пряшівщина виникла від м. Пряшева, за складом населення перев.
словацького і положеного на словацькій етнічній території, яке, як
найбільше місто цієї області і адміністративний центр кол. Шариської
жупи та осідок гр.-кат. єпархії, стало від поч. 19 в. також укр.
рел.-культ. центром.
Пряшівщина — зх. частина укр. Закарпаття, що входить до складу Словаччини, найдалі на зах. висунена частина укр. етнічної території на півд. схилах Карпат.
Назва Пряшівщина виникла від м. Пряшева, за складом населення перев. словацького і положеного на словацькій етнічній території, яке, як найбільше місто цієї області і адміністративний центр кол. Шариської жупи та осідок гр.-кат. єпархії, стало від поч. 19 в. також укр. рел.-культ. центром.
Поширення цієї назви була пов’язана з створенням Пряшівської єпархії (1816), а ще більше - з відокремленням цієї укр. території в 1919 р. від решти Закарпаття (т. зв. Підкарпатської Руси) та адміністративним приєднанням її до Словаччини.
Розташування
Обіймає півн. частину трьох кол. угор. жуп: Списької, Шариської і Земплинської та Собранецвкий пов. Ужанської. Укр. етнічні острови були ще в Абовській (Абауй-Торнянській) і Ґемерській жупах. По другій світовій війні П. входила до окладу Пряшівської і (мала частина) Кошицької обл., з 1960 р. — до складу Сх.-Словацького краю (частини округ: Попрадської, Пряшівської, Бардіївської, Гуменської та кілька сіл Списько-Ново-Веської і Михайлівецької) з центром у Кошицях. Між Підкарп. Руссю і Словаччиною 1919 р. проведено межу («тимчасову») кілька км на зах. від р. Ужу, без уваги на етнічні відносини, так що до складу Словаччини входило бл. 3 500 км2 укр. суцільної етнічної території та бл. 100 — 120000 укр. населення. У 1939-44 pp. держ. кордон між Словацькою респ. і Угорщиною (з боку Закарпаття) проходив на зах. від згаданої межі, бо угорці домоглися силою пересунення кордону, мотивуючи це етнічним окладом укр. населення; до Угорщини приєднано 1700 км2 території з 70 000 населення, у тому ч. 38 000 українців. У 1945 р. між Чехо-Словаччиною і УРСР відновлено давній кордон з 1919.
Пряшівщина, за винятком найбільше на сх. висуненої прилеглої до УРСР частини, являє собою піво. до 150 км довж., ширини всього на 10 — 40 км. До 1945 р. півн. частина П. межувала з гал. Лемківщиною в складі Польщі (див. Лемки і карта на стор. 1 276); після виселення лемків укр. частина П. — це вузький клин між словацькою і поль. етнічною територіями.
Укр.-словацька етнічна межа творить багато етнічних півостровів та островів. Назагал у горах вона висувається на півд., у широких долинах і улоговинах Попраду, Ториси, Топлі й Цірохи відступає перед словацькою колонізацією з півд., і тут укр. територія звужується до 10 — 15 км (див. карту на 723 стор.). Поза укр. суцільною територією існує ще ряд укр. островів, часто на великій відстані від неї. Вони поширені перев. у менше приступних місцях, високо у горах або у вузьких долинах. Як ці острови, так і ще більше поширення греко-католиків словаків (див. далі) свідчать, що колись укр. етнічна територія займала значно більші простори.
Природа.
Пряшівщина охоплює низку геогр. р-нів: зах. частину Сх. Карпат, частини Низького й Зах. Бескиду, Латиської низовини і Центр. Словацьких Карпат. Сх. частина Пряшівщини — на сх. від р. Цірохи має типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх гірських високих смуг з нижчими заглибинами. Тут у напрямі з півд. на півн. виступають: вулканічний Вигорлят (найвищий верх — 1076 м) з підгір’ям, відділений Внутр. Карп. долиною (вздовж Цірохи й Ублі від Сер. Бескиду (найвищий верх 1221 м). Найбільшу частину Пряшівщини займає Низький Бескид (найвищий верх — 1 002 м), найнижча частина Карпат (зокрема Ондавське низькогір’я). На зах. від широкої долини Топлі й Бардіївської котловини простягаються частини Зах. Бескиду — Чергівські гори (1 157 м), відокремлені широкою й лагідною скалицевою слугою від Списької Маґури (1 259 м) і Левоцьких гір (1290 м), збудованих з легко зфалдованого флішу. Півд.-зах. П. займають Солоні (або Пряшівські) вулканічні гори (1092 м), широка Кошицько-Пряшівська улоговина (вздовж Горнаду й Ториси), а далі на з’ах. масиви (Словацькі Рудні гори — 1 240 м, ґранітовий Бранисько — 1 172) і котловини (Списька) Центр. Словацьких Карпат, у яких ще зустрічаються укр. етнічні острови. Півд.-сх. П. займає зах. частина Потиської (сх.-словацької) низовини. Низка вигідних перевалів — уздовж Ториси-Попраду, Тилицький (688 м), Дуклянський (502), Лупківський (651) й ін. полегшують сполучення між П. і півн. узбіччям Карпат.
Назагал на Пряшівщині можна вирізнити такі краєвиди:
* середньогірський (висота хребтів до 1 000, винятково до 1 300 м);
* низькогірський (зокрема Ондавське низькогір’я, також Бардіївське, Зборівське та ін.; висота до 600 м);
* Латиська низовина;
* Кошицько-Пряшівська майже рівна улоговина;
* Середгірська Списька котловина.
Українське населення живе майже виключно в районах двох перших краєвидів.
Клімат
Клімат Пряшівщини помірковано континентальний, менш континентальний і тепліший порівняно з сх. Закарпаттям. Він міняється залежно від висоти. Сер. річна температура від 3° у найвищих гірських масивах до 10° на Потиській низовині; температура липня від 14 до 21° Ц., січня від — 8 до — 3° Ц.; ч. атмосферичних опадів 580 — 1100 мм. У р-нах, заселених українцями (без незаселених верхів), дані такі: сер. річна температура 5 — 7°’ Ц., липня 16 — 18° Ц., січня — 6 до — 5° Ц.; ч. атмосферичних опадів 650 — 900 мм на рік. Ч. для м. Пряшева (висота 257 м): 8,3, 19,1 і — 3,9° Ц.; 631 мм.
Урожайніші ґрунти на П. поширені лише на Потиській низовині й Кошицько-Пряшівській улоговині; це дерново-підзолисті глеюваті та глейові ґрунти і — найурожайніші — буроземи. У горах основними ґрунтами є маловрожайні опідзолені ліс. ґрунти.
Рослинність П. розподіляється залежно від висоти на ряд природних біогеноценоз: лісостеп. рослинність з дубовими лісами і заплавними луками на Потиській низовині й Кошицькій улоговині; в горах до висоти 400 м поширені дубові ліси, найбільшу площу займають букові ліси (у нижчих висотах з домішкою дуба, вищих — ялини і смереки); у гірських масивах Зах. Бескиду переважають ялиново-букові й смерекові ліси (див. також стор. 968 — 969). Тепер ліс займає у горах бл. 40% всієї площі.
Історія
Про етнічний склад первісного населення та генезу українців П. в науці нема одностайної думки. За чес. ученим Л. Нідерле, межею між зах. і сх. слов. колонізацією була у ранні іст. часи долина р. Топлі. Новіші топономічні дослідження (Кнєжа) доводять тільки, що населення тут було слов’янське, але його племінну приналежність важко визначити. У грамотах 12 — 14 ст. з району Михайлівець І. Панькевич знайшов сх.-слов. топонімічні риси. Територія сучасної укр. П., розташована далі на півн., у ті часи була рідко заселеною пограничною смугою між Угорщиною, Польщею та Руссю і аж до кін. 12 в. лежала за угор. прикордонними межами, що тільки на зламі 13 — 14 ст. наблизилися до гол. карп. пасма.
14-18 ст. З 13 в. є дані про словацьку колонізацію бардіївської котловини; одночасно від Спиша на сх. просувалася тім. саксонська колонізація. Перші іст. згадки про руські села на сучасному прикарп. прикордонні походять з поч. 14 в., коли на цій території пожвавилася хвиля волосько-руської колонізації, підтримуваної роздаванням пограничних земель першими угор. королями з династії Анжу (від 1301 p.; визначення «волоський» має соц.-екон., а не етнічний характер; волохи — пастухи, русини — хлібороби). Назагал ця колонізація, що закінчилася в пол. 16 — на поч. 17 в., мала укр. етнічний характер.
Новий наплив укр. населення з півн. (поль.) боку припав на злам 17 — 18 ст. Від пол. 16 аж до 18 в. укр.-словацька мовна межа зазнала тільки незначних змія. У другій пол. 18 в. на території на півд. від Гуменного — Вранова, заселеній до того часу українцями, розгорнулася сильна словацька колонізація, що поступово змінила етнічний характер цього району. Тоді ж частина укр. населення з півд. П. переселилася на звільнені від турків землі теперішньої Бачки, де вони зберегли свій нац. характер донині, тоді як корінне укр. населення саме в цих р-нах пословачилося або й зугорщилося.
Крім гірських р-нів, П. вже від ранніх часів жила інтенсивним екон. і культ. життям. Через Пряшів, Сабинів і Бардіїв проходили важливі торг. шляхи з Угорщини до Польщі і на Русь. Культура заможних спиських і шариських міст впливала до певної міри на формування типу нар. культури місц. укр. населення (одяг, ремесло); ін. зовн. ознаками збагатило цей своєрідний тип багатовікове культ. співжиття з словаками і концентрація вартостей угор. февдальної культури на цій території після опанування Угорщини турками. З пол. 15 в. різні осередки П. були у руках чеських братів-гуситів (недалеко П. працював пізніше видатний чес. педагог Ян Коменський). Після тур. окупації нижньої і сер. Угорщини вся П. залишилася в складі Габсбурзької імперії, але згодом на поч. 17 в. півд. частина Земплинської жупи відійшла на півсторіччя до турків.
У 16 в. на території П. потворилися міцні февдальні домінії (Маковиця к. Зборова, Страйків, Чічава б. Вранова, Гуменне), що охоплювали більшість укр. сіл. Основним джерелом прожитку сіль. населення стало, замість годівлі худоби, хліборобство и дрібне виробництво. Засновувалися фільварки, будувалися замки й кастелі, збільшувалися міри піданських оплат і повииностей, які на П. були вищі, ніж у ех. частині Закарпаття. У зв’язку з цим уже у кін. 15 в. почало виникати розбійництво, набувши особливої сили у першій пол. 17 в. Життя й економіку краю значно порушила австро-угор. боротьба (війна «лабанців» і «куруців»), а особливо невдале протигабсбурзьке повстання Франца II Ракоція (1703 — 11), в якому брало участь багато укр. селян.
Укр. населення П. було правос. і залежало від мукачівських єп. Проте у 16—17 ст. існували тісні зв’язки з Перемишлем і Львовом, звідки привозили церк. книги та приїздили окремі свящ. Осередком церк. життя на поч. 17 в. став Святодухівський маяастир у Красному Броді, звідки перемиський єп. А. Крупецький намагався у 1614 p., за допомогою впливового маґнатського роду Друґетів, власників більшости укр. сіл на Земплинщині, ввести унію; але лише у 1646 р. на т. зв. Ужгородській унії більшість правос. свяшенства зах. Закарпаття, у т. ч. й П. перейшла на католицизм сх. обряду.
Унія відкрила деякі нові можливості культ. розвитку та рел. діяльноети. Не зважаючи на февдальні утиски, побутово-екон. і культ. рівень укр. населення П. був у 18 в. порівняно вищий, ніж у ін. р-нах укр. Карпат, На території Л. діяла з 1613 р. єзуїтська колегія у Гуменному, перенесена згодам до Ужгороду. Існували церк. школи — приходські й монастирські, для яких виходили перші книжки («Буквар», «Катехизис», та ін.), особливо в Трнаві на Словаччині. При монастирі у Красному Броді діяла школа філософії, заснована протоігуменом М. Шугайдою, де викладав м. ін. автор першої граматики на Закарпатті А. Коцак. З 17 — 18 ст. «а П. виходить низка творів повчально-проповідницької літератури, як також зб. віршів і пісень. Свящ. і світські вчилися у високих школах Трнави, Кошиць, Еґеру (Угорщина), у віденському «Барбареумі», а також у Львівському «Студіюм Рутенум» та в Київ. Академії. З середовища пряшівських українців вийшов у ті часи ряд визначних церк. і культ. діячів, вчених та мистців. Дехто з них в кін. 18 і поч. 19 вв., не маючи змоги виявитися на батьківщині, переїжджали на працю до Австрії, Галичини, на Україну і в Росію, де займали визначні позиції, гол. в акад. світі: теолог М. Щавницький, філософи П. Лодій і А. Лудрович, правники М. Балудянський і В. Кукольник, економіст М. Білевич, природознавець І. Земанчик та ін.
Зважаючи на те, що Мукачівська єпархія була територіяльно розкинена, для П. спочатку утворено вікаріят у Кошицях (1787), а пізніше окрему Пряшівську єпархію (1818).
Таким чином, виникли два центри рел.-культ. життя на Закарпатті, з тим, що Пряшів і П. деякий час вели перед.
19 — поч. 20 ст. Від кін. 18 в. через П. тричі (1799-1800, 1805-06, 1849) переходили рос. війська, збуджуючи у середовищі місц. інтеліґенції надії на можливість культ. відродження та самовизначення Закарпаття за підтримкою слов. Сходу, тобто царської Росії. Але уклад місц. сил (брак укр. елементів серед шляхти та міщан, мала кількість світської інтеліґенції) не створювали сприятливих умов для нац. відродження; до того ж, рос. впливи ставали підозрілими для влади.
Початки нац. відродження пряшівських і взагалі закарп. українців припадають на роки діяльности невтомного свящ. «будителя» О. Духновича (вид. діяльність, «Литературное заведеніе Пряшевскоє», шкільництво, Общество св. Івана Христителя тощо). Події в Австро-Угорщині 1848-49 pp. висунули видатного діяча А. Добрянського, який, бувши чл. Гол. Руської Ради у Львові та австр. комісаром при рос. армії, що придушувала угор. повстання, намагався відірвати Закарпаття від Угорщини і розробив проект утворення окремого Руського краю в Австрії. Короткий час після поразки угор. революції П. і Закарпаття користувалися нац.-культ. самоуправлінням («руський дистрикт», див. стор. 719).
У другій пол. 19 в. на П., особливо після перетворення Австр. Цісарства на федеративну Австро-Угорщину, відбулися два некорисні для укр. населення процеси: з одного боку, посилився угор. тиск на церк. і осв. життя (ряд заходів угорщення шкільництва й слідом за тим місц. інтеліґенції та священства), а з другого — динаміка словацького нац. відродження охопила й деякі укр. елементи, які воліли словакізуватися, ніж втрачати слов. характер під угор. тиском. У 1870-1900-их pp. мовно пословачився ряд укр. сіл; цьому сприяла і введена під урядовим тиском латинська абетка, замість кирилиці, у «руських» вид., що полегшувало укр. населенню користування словацькою книжкою і пресою. Гр.-кат. духівництво і пряшівські єп., залежні від угор. уряду, не зуміли протиставитися цим двом денаціоналізаційним натискам сильніших нац. культур і політ. систем; більшість інтеліґенції і духовенства відчужилися від нар. мас. Культ. відродження, розпочате Духновичем, почало занепадати; центр нац. життя перенісся до Ужгороду. На П. діяли ще останні культ. діячі, здебільша, під впливом русофільської ідеології, співпрацюючи з культ. осередками (преса, видавництва) в Ужгороді й Львові: письм. і поети А. Кралицький, О. Павлович, Ю. Ставровський-Попрадов, педагоги І. Поливка, А. Ріпай та ін.
Початкові школи на П. в пол. 19 в. були назагал «руськими», але в 1880-их pp. стали двомовними (з перевагою угор.), а в 1907 (закон Аппоньї) припинилося навчання руською мовою; заснована 1895 р. учительська семінарія в Пряшеві втратила нац. характер. За угрофільського єп. С. Новака (1913 — 30) тенденція зугорщення опанувала життя Гр.-Кат. Церкви; 1915 р. єпархія ввела латинську абетку до церк. книг.
На зменшення укр. стану посідання на П. вплинула також масова еміґрація гол. до США, почавши з 1870-их pp. Вона була в українців дещо більша, ніж у словаків. Тому ч. українців, попри високий природний приріст, майже не зростало: ч. гр.-католиків 1869 р. 180 000, 1914 — 190 000 (ч. приблизні). Причиною цього пропорційно найбільшого з усіх укр. земель відпливу населення було аґрарне перенаселення і брак заробітків. 3/4 закарп. еміґрації в США походить з П. (див. США, crop. 810-13 і далі).
1919-1945 pp. Програна АвстроУгорщиною світова війна відкрила нові можливості для українців П. З ініціятиви евящ. О. Невицького скликано в листопаді 1918 р. віче до Старої Любовні, яке утворило Руську Нар. Раду та висловилося за приєднання П. до України. Ін. пряшівські діячі під проводом А. Бескида утворили «Карпаторусскій Народный СовЂтъ» у Кошицях та схвалили приєднати все Закарпаття разом з гал. Лемківщиною до Чехо-Словацької респ. Чес. орієнтація перемогла і в ін. радах (див. crop. 720), гол. через важку ситуацію на Україні.
Чехо-словацька держава не виконала зобов’язань про пізнішу зміну тимчасового кордону між т. за. Підкарп. Руссю і Словаччиною за нац. принципом; т. ч. Зах. Закарпаття — П. опинилася в складі Словаччини без забезпечення укр. населенню культ. і політ. прав. Його екон. становище не покращало, бо адміністрація мало дбала за індустріялізацію; хоч у 1920-их pp. деяке ч. селян скористалося з зем. реформи, аґрарне перенаселення збільшилося, бо еміґрація за океан сильно зменшилася, а сіль. населення зростало. Соц. неспокій серед селян виявився у березні 1935 р. заворушеннями у Чертіжному й Габурі проти примусового стягання податків (екзекуції).
Характер культ. й політ. життя визначала заг. інерція, посилена розпорошенням інтеліґенції на три напрями: москвофільський, карпаторуський (русинський) і укр: У політ. житті діяли: народовецька Ліґа русинів, заснована О. Новицьким (до 1920), «Рус. нар. партія», що підтримувала русофільство і православіє (А. Бескид, І. Жидовський, К. Мачик), і Автономный земледЂльческий союзъ, підтримуваний більшістю свящ., що виступав з програмою окремої реґіонаяьної культури (І. Кизак, С. Ґойдич). Крім того, на П., як і на сх. Закарпатті, діяли експозитури різних чес. партій, м. ін. ком. Українці П. мали звич. 2-3 представники у празькому парламенті. Укр. культ. напрям, підтримуваний у 1922-27 pp. єп. Д. Нярадієм, під тиском місц. консервативних традицій не набув більшого поширення. «Просвіта», заснована в Пряшеві у 1930 p., не поширила своєї діяльности на села. Діячами укр. напрямку були І. Невицька, М. Мацієвич, о. Д. Зубрицький, о. Е. Бігарій, о. І. Дюлай та ін.
У 1922 — 1925 pp. політ. представники укр. населення розгорнули безуспішну акцію за створення з укр. території П. окремої адміністративної одиниці (жупи), що згодом приєдналася. б до Закарпаття. Після невдачі цих заходів гром. життя почало активізуватися аж у 1930-их pp. у різних русофільських організаціях (Общество ім. О. Духновича, студентське товариство «Возрождение», товариства учителів, жінок, молоді).
Провідну ролю в житті укр. населення далі відогравала Гр.-Кат. Церква. Вона не мала твердої нац. орієнтації, проте, під проводом єп. П. Ґойдича († 1960) була заборолом проти посиленої словакізації. Як вияв русофільських тенденцій у 1920-их pp. на П. почався рух за православіє, паралельний до того, який відбувався в сх. частині Закарпаття, хоч слабший (гол. діячі: сенатор І. Лажо, І. Ханат та ін.). Центром православія став монастир в Ладимировій б. Свидника; у цьому русі були активними рос. місіонери. У 1940 р. на П. було 19 правос. парафій та бл. 12 500 вірних, які підлягали правос. Мукачівсько-Пряшівській єпархії в юрисдикції сербського патріарха.
Міжвоєнний період позначився також змаганням за нац. школу, передусім за введення «руської» навчальної мови у держ. та церк. початкових школах, як також за заснування руської гімназії. На бл. 300 сіл з укр. населенням на П. діяло у 1933 — 34 р. лише 111 початкових і 2 горожанські (нижчі сер.) школи з «руською» (перев. «язичіє») мовою навчання: 1936 р. засновано першу рос. гімназію у Пряшеві. В освіті, як і в пресі, на П. завдяки традиційному москвофільству, консерватизму інтеліґенції та впливам рос. еміґрації, переважала пророс. тенденція. З газ. виходили: орган «Русской народной партии» — «Народная газета» (1924 — 36, ред. І. Жидовський), епархіяльний орган «Руссое Слово» (1924 — 38; не зважаючи на назву відстоював «тутешняцький» напрям), укр. мовою «Слово народа» (1931 — 32). З журн. появлялися «Русская школа» (1926 — 31), «Православная Русь» (1930-39) та ін.
Не зважаючи на адміністративний кордон між П. і Підкарп. Руссю, поміж обома частинами Закарпаття існувала тісна культ. і вид. співпраця. Автономістичний рух мав прихильників і на П., хоч програма ревізії кордону уважалаея чес. і словацькими чинниками за іреденту.
За Словацької респ. (1939^44) становище укр. населення П. погіршилося. Ліквідовано більшість політ. і гром. організацій (якийсь час діяло Общество ім. Духновича), посилено тиск на Гр.-Кат. Церкву (спроба усунути єп. Ґойдича), якій закинено, що веде «руську лінію», та посилено акцію словакізації окремих парафій і церк. осередків. Словацький уряд не толерував виявів укр. нац. руху (припинено укр.-мовну газ. у 1940 p.; не допускалися до діяльности на П. закарп. еміґранти тощо). Появлялася лише газ. карпаторуського напрямку «Новое время» (1940-44, ред. М. Бонько); у словацькому сеймі були три пряшіївські українці, прихильні до режиму (вибори до сейму на П. були назагал бойкотовані). На політику словакізації частина населення відповідала симпатіями до СРСР і підтримкою партизанському рухові. У чехо-словацькій бриґаді, яка зформувалася в СРСР у 1943, воювала деяка частина українців-пряшівчан.
Після 1945. Упадок Словацької респ. українці в більшості привітали. Після вступу сов. військ на П. була утворена 1. 3. 1945 Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП), яка перетривала як координаційний репрезентативний орган пряшівських українців до 1951 p., а формально була ліквідована на вимогу режиму 1952 р. Пряшівські керівники намагалися актуалізувати справу приєднання П. до Закарп. України, а тим самим і до СРСР: саме в той час акція за приєднання інтенсивно велася на сх. Закарпатті (див. стор. 722-23). Але сов. кола таку можливість щодо укр. П. пригасили, не бажаючи ускладнень з празьким урядом та словацькими керівниками. Тоді УНРП стала домагатися автономії для укр. населення П. в рамках Чехо-Словаччини; вимога територіяльної автономії була відкинена, але УНРП була визнана як речник нац. життя укр населення. Вона визначила перших представників до тимчасового парламенту в Празі та до Словацької Нар. Ради (по п’ять до кожного); поряд з КП Словаччини на П. діяла укр.-руська секція Словацької Дем. Партії. До 1948 р. президія УНРП і парламентарна репрезентація українців складалася з комуністів (І. Рогаль-Ільків, П. Капішовський, П. Бабей, та ін.) і некомуністів (В. Караман, П. й І. Жидовські, І. Пєщак, Д. Ройкович, І. Бобак й ін.).
Основні зусилля місц. нар. руху були сконцентровані на розбудові культ.-осв. життя (див. далі). У 1946-47 pp. у гірських селах П. діяли відділи УПА та через Словаччину пробиралися підпільно на зах. Це дало привід підозрівати деякі місц. чинники у співпраці з «бандерівцями» та прихильності до «укр. буржуазного націоналізму». Після перебрання влади комуністами у Чехо-Словаччині на П. в 1949 — 52 pp. проведено примусову колективізацію, яка натрапила на опір селян, і в наслідку спричинилася до чергового відпливу укр. населення до міст поза укр. етнічною територією. У 1950 р. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву й переведено її на правос. («православізація»), а у 1951 р. директивно введено укр. мову, замість існуючого рос. чи місц. язичія до шкіл (українізація). Усі ці заходи не були популярні серед населення. Щодо українізації освіти, то ця справа не була як слід підготована; місц. інтеліґенція, вихована в рос. дусі, не була ані свідомою, ані досить ознайомленою з літ. мовою та укр. культурою взагалі.
З 1951 р. на П. діє замість УНРП Культурна Спілка Українських Трудящих (КСУТ), заснована з ініціятиви партії й на базі індивідуального членства, як єдина укр. суспільно-культ. організація. КСУТ є чл. Нац. Фронту (подібні організації існують в Чехо-Словаччині для угор., поль. і нім. меншостей). У 1967 р. КСУТ мала 268 місц. організацій та бл. 7 500 чл. КСУТ координує й організує всю суспільнокульт. діяльність укр. населення Словаччини. Гол. ЦК КСУТ були: І. Гуменик, В. Копчак. М. Ричалка, В. Капішовський, М, Миндош, І. Прокіпчак. КСУТ зазнавав частих чисток; останню проведено у 1969-70, коли деякі діячі були усунені за симпатії демократизаційному процесові та за «буржуазний націоналізм». У 1968 р. була спроба відмовити УНРП і підготовлювався всенар. з’їзд українців-русинів П. з виразним наполяганням на політ. права (автономія, виділення укр. округ в окрему одиницю). Партія припинила цей рух ще до сов. інвазії.
Крім КСУТ, на П. існували ще: Союз Молоді Карпат (1946 — 49), Общество ім. Духновича, студентське товариство тощо. Спроба відновити Союз Молоді у 1968 — 69 pp., як також оформити організації укр. учителів, жінок, журналістів, наук. товариство була припинена. Проте далі існує секція укр. письм. при Словацькому Союзі Письменників.
Укр. життя П. включено в заг.-держ., а з 1968 р. (федеративна перебудова держави) і в словацькі рамки. Українці беруть участь через; компартію Словаччини у компартії Чехо-Словаччини (провідний чл. президії В. Біляк), профспілках, Соц. Союзі Молода Словаччини тощо.
У 1969 р. до союзної палати були призначені 2 українці, до палати національностей — 3, до Словацької Нар. Ради — 6. Так само українці є в уряді Словацької респ. та обл. і округових органах влади і партійних керівництвах, в армії та дипломатичному корпусі (посол до Канади, згодом — США — І. Рогаль-Ількіїв). О. Краснянський, В. Маркусь
[ред.] Людність
На 1 км2 на П. живе 60 меш., у тому ч. на укр. суцільній території — 38 (ч. приблизні). Населення розміщене нерівномірно: найгустіше заселені Потиська низовина (80) і Пряшівська улоговина (бл. 100), найслабше — гірські масиви Зах. Бескиду, Солоні гори, Вигорлят і Сер. Бескид. Ледве 1/4 населення живе в м.; на території, суцільно заселеній українцями, міст майже нема; найбільше їх на пограниччі гір і низовини. Найвизначнішим м. є Пряшів (37 000 меш.), від 10 — 25 000 мають: Михайлівці, Гуменне і Бардіїв; 5-10000: Сабинів, Скина, Требішів і Сечівці; менше 5 000: Стара Любовня, Зборів, Свидник, Стропків, Межилаборці (всі положені на укр.-слов. пограниччі) й ін. За винятком Пряшева і Михайлівців, м. П. мали до 1950 р. торг.-адміністративний характер, менші — с.-г.-торг.; тепер щораз більше значення має промисловість.
У розвитку населення П., зокрема укр., за останні 100 р. можна вирізнити кілька періодів. У 1870 — 1914 pp. людність майже не приростала, попри сильний природний приріст, через велику еміґрацію до США, найбільшу з усах укр. земель, зокрема на поч. 20 в. (про це свідчить факт, що ч. гр.-католиків на П. у 1900 — 1910-их pp. залишилося без змін, а населення понад сотні сіл зменшилося, подекуди на 25%); за 1870 — 1914 pp. з П. виеміґрувало бл. 150 000 українців і мовно пословачених гр.-католиків. Після невеликого спаду під час першої світової війни населення сильно приросло у 1920-30-их pp., гол. завдяки зменшенню еміґрації і значному природному приростові (у 1936 р на всій Словаччині на 1 000 меш.: українців 14,2, словаків і чехів лише 10,0); тому за 1920-30-і pp. зросло ч. гр.-католиків і правос. на Словаччині з 197 000 до 222 800. Після нового загальмування приросту під час другої світової війни приріст населення П. у повоєнні часи був незначний, попри високий природний приріст, знову таки через значний відплив укр. населення: у другій пол. 1940их pp. т. зв. оптантів до СРСР (8-10000; частина з них повернулася у 1960-их pp.) і Чехії на землі, заселені до 1947 р. німцями; у 1950-60их pp. населення постійно відпливало з перенаселеного краю до пром. р-нів Чехії 1 Моравії (зокрема до ОстравськоКарвінського басейну) і до близьких Кошиць та ряду менших міст П., положених б. укр. етнічної території. Разом з цим спостерігається щораз більше розпорошення пряшівських українців — більшість їх живе тепер за межами П. — у США і також у пром. р-нах Чехії, Моравії, Словаччини.
Етнічні відносини П. досить складні й мінливі. Багаторічне культ. і побутове співжиття українців та сх. словаків і угорців, при перевазі чужого елементу, особливо у низинних р-нах П. (між Брановом, Гуменним, Михайлівцями і Собранцями, куди у 18 в. почала напливати сильна словацька колонізація), сприяли мовній словакізації українців; лише частково (у містах та етнічних островах на півд.) вони угорщилися. При цьому, в одному й другому випадку вони зберігали релігію (гр.-кат.). Гр.-католики з словацькою мовою до 1920-их pp. становили переходову групу, яку єднала з українцями віра й традиції, з словаками — мова. Їх ч. постійно збільшувалося через перехід частини укр. населення на словацьку мову. Найбільший відсоток становили гр.-католики з словацькою мовою у півд.-сх. частині Словаччини — від ⅓ до ½ всього населення. Разам з цим укр. суцільна територія зменшилася до сх. і півн. частини П.; поза нею залишилася ще низка укр. мовних та гр.-кат. островів з словацькою, а на півдні з угор. мовою (див. каргу). Словакізація укр. населення збільшилася за чехо-словацької влади; тепер гр.-католики і правос. з словацькою мовою почувають себе вже словаками.
Розподіл гр.-католиків і правос. за мовою й докладне визначення кількости українців зробити трудно, бо угор. і чехо-словацькі переписи населення подавали ч. українців невірно. На підставі цих переписів ч. гр.-католиків і правос. у всій Словаччині було таке (у тис.): 1890 — 185, 1900 — 199, 1910 — 200, 1921 — 198, 1930 — 223; ч. українців за ці самі pp.: 84,4, 84,6, 97,0, 85,6, 91,1. Укр. дослідники (В. Гнатюк, С. Томашівський, М. Кордуба й ін.) визначають ч. українців значно вище. За оцінками В. Кубійовича 1930 на П. жило щонайменше 110000 українців (у тому ч. на укр. суцільній території — 87 000 або 73,8% всіх; крім них, 16 000 словаків і чехів, 11 000 євреїв, 1 000 угорців, 3 000 ін.), на укр. островах і в розпорошенні 23 000; ч. гр.-католиків з словацькою мовою бл. 80 000. Повоєнні переписи подають ч. українців на П. цілком невірно (у тис.): 1950 — 46, 1960 — 33, 1970 — 38. За цей час опитування Словацької Нац. Ради в 1967 знайшло у 206 с. (з усіх 250) 98 000 українців. Їх ч. на П. можна нині визначити на 110-125 000. На зменшення ч. українців на П. за останні ЗО pp. вплинула не тільки словакізація, але й еміґрація значного ч. українців за межі П., гол. до чес. країв.
П. заселює плем’я лемків (хоч ця назва мало поширена на П.), що до 1947 р. жило компактно також на півн. схилах Карпат у Польщі. Закарп. і гал. лемків об’єднує спільна етногр. культура та говіркові особливості. Лише на сх. п. живе населення з сер.-карп. говірками (його зараховують до бойків). Укр. населення П. традиційно називає себе русинами або руснаками. Щойно з 1950-их pp. назви «українець», «український» почали набувати поширення.
|
